Лина Костенко, украинская поэтесса
Я счастлива, ведь у меня есть небо
и две сосны в предутренней росе.
А ведь казалось, что живого нерва,
живого нерва небыло во мне.
Уже душа не знала, где же берег,
уже устала ото всех обид.
И в громе дня, в оркестрах децибелов
мы были все, как хор глухонемых.
И вдруг, - О, Боже! после того чада,
и после ада, будто-бы с нуля, -
я слышу дождь. Он тихо плачет правду
о том, что я в кого-то снова влюблена.
Я слышу тишину. И вновь поют здесь птицы.
Проходят люди добрые, без зла.
И пахнет туча хвоей и пшеницей,
стоит туман, спокойная земля.
Пасутся тени вымерших тарпанов,
на пальцах ходят сумерки и сны.
Весна поднимет рюмочки тюльпанов,-
за небо выпью и за две сосны!
(Фотоиллюстрация автора)
Январь, 2015 г.
оригінал
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось. що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
Уже душа незнала. де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом, - Боже! – післі того чаду,
і тарапати, рівної нулю, -
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і не злі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, -
за небо вип’ю і за дві сосни!