Чи то серця тепер із криці?
Черствіші стали ніж колись,
Ми не п'ємо води з криниці,
Не ходим босі вздовж узлісь...
Хіба ж земля нас не навчила
Вчувати серцем маків цвіт,
І крізь легкі бджолині крила
Вдивлятись душами у світ?
Та губим в тлумі щось важливе.
І що тоді — прогресу ріст,
Коли землі стає тужливо,
Бо тоншим став між нами міст?
Не ті слова вже, інша пісня,
Серпанок літній не такий.
В машиннім світі душам тісно!
Від пестицидів хліб гливкий.
Чомусь ми стали злі, грубіші.
І страшно й боязко мені —
Сховатись хочеться у тиші,
Втекти у гай, хоч уві сні.
Розкину руки, ніби крила,
Та й до землиці припаду
Малим дитям, що завинило,
“Прости”, - шепну у лободу.