Колись була така Країна , яку вважав я Батьківщіною.
Вона й була для мене ненькою, такою рiдною міленькою.
З її широкими ланами, її зеленими лісами й Дніпра крутими берігами.
Та головне то були люди, гостинні наче білий хліб на блюді.
Рум'яний, свіжий, та м'який. А щірість їхня була справжньою,
як той алмаз багатограною. З часів ще Київської РУсі
вібрали з молоком матусі, любов до рідної землі.
Співали радісні пісні... Та все миттєво припинилось...
Життя в Країні зупинилось...Все як у тому страшному сні.
Ні хто не зрозумів, коли ця Україна опинилась у колі громадянської війни.
І ось вже біженців багато. Стріляють по містах гармати,
руйнують танки мирні хати. Нема жалю до немовляти,лежить блідий на тілі мати.
Маленьке серце вже ні бьється...Ніколи він не ворухнеться,
веселим сміхом не заллється. А поряд ще сестра із братом,
всіх вбито вибухом гранати. Їх вбив аж зовсім не чужинець,
а співвітчизник українець.
Який би мав їх захищати, чому ж почав дітей вбивати?
Чи є для когось сам він татом, навіщо став він їхнім катом?
Та буде і йому колись розплата. За страту діток, та жінок
заб'ють осиковий кийок в його жорстоке, мертве серце.
Настав кінець отій Країні, яку вважав я Батьківщиною .
І біль у грудях не счуха. Вона як злобна мачуха, відторгла пасинків від себе
і їй народ вже той не треба. Зріклася віри християнської.
Натомість стала шльондрою папською. Повією американською.
Кінця цьому всьому не видно.
Від цього бридко, та й огидно!!!
І це вже край! Піду шукати стареньку неньку,
рідну мати, котру я так раптово втратив.
Й куди б я далі не потрапив, ще сподіваюсь, що знайду!!!
Нехай поранену, та все ж живу!
Свою рідненьку Україну
в обійма міцно я візьму, її до дому відведу!!!