(Пам'ятi Андрiя Кузьменка «Скрябiна»)
Палахнуло яскравим на стелі
і передчасно згасло…
милуватися сонцем – нескладно,
й ніколи не буде доволі;
наче падає світла багато,
багато і рясно…
але є незбагнене,
стрімке,
і трагічне
у сонячній долі.
хоч улітку снопами в’яжи,
сонця на зиму не заготовиш…
скільки променів бігло крізь пальці,
скільки хвиль доторкнулось долоні,
жодну мрію не візьмеш за руку,
а думку за хвостик не зловиш:
як повітряний змій відлетить
і навіть зітхання не зронить….
скільки ти розмістив в собі світла,
то стільки тебе і осяє –
полуденним і вранішнім,
лагідним або липневим, гарячим,
і дмухне на твоє волосся,
і окликне тебе з небокраю:
«дорогий чоловіче»,
«синку», «брате» або «юначе»…
не згасають зірки,
і ріки пливуть за безмежні доли,
і трапляються днини короткі та довгі,
похмурі та світлі….
і злітають щоденно до Бога,
до своєї останньої школи
душі стомлені,
добрі пісні
та щирі невтомні молитви.