Будеш без мене трусити тютюн з калитки,
мляво крутити іржаві катамарани,
ввечері пити з Хароном “Славутич світле”,
вранці шукати м’яча, щоб забити в раму
(краще коліном, бо сонце таке гаряче),
будеш на мене чекати у сітці річки…
Щойно прокинусь – тобі посміхнусь й заплачу:
“Я б дочекалась!” – а ти зарегочеш зично,
в шибку жбурнувши кумедний дражливий промінь:
“Що ти, мала? Я тебе не покину, звісно ж.
Хлопців багато, майструємо білий човен,
щоб кожній тварі по парі, як в давній книжці,
і на той берег, де ходять бузкові коні,
я дочекаюсь, а поки зроблю мормишку”
… Буду без тебе ходити напівпритомна,
вити русалкам вінки і весільні співи,
буду ридати в старому човні Харона,
підперезаю бузок – і засну щаслива…
Щойно прокинешся, сонце тримай в долонях
і не сварись, а приходь до ріки за пивом.