Где пароходики чадили чёрной краской,
И камешки в песке искали мы,
Там, где реальность сходится со сказкой,
Стоял тот дом в цветении весны.
Там жил старик, что был похож на графа.
В нём стать была видна издалека.
Штоф, отражённый зазеркальем шкафа,
Был словно сон воды из родника.
Улыбкой детской радостной фортуны
Для нас был случай посетить тот дом,
В котором всюду блеск стоял латунный,
Сидел на краешке рояля гном.
Там были совы, маски, лики в раме,
Коты свершали важно моцион.
Трельяж смотрел зеркальными глазами
На всё, что не сверкало серебром.
А тот старик, подобно Калиостро,
Свой тонкий инструмент держа в руках,
Смотрел сквозь лупу, словно ястреб, остро,
Копаясь в шестерёнках и винтах.
Лежало время вкруг него навалом,
Птиц щебет доносился из окна.
А он сидел, сидел как за штурвалом,
Колёсики вращая дотемна.
Куда он плыл? За ним стоячим озером
Трельяж в душистых сумерках темнел,
А ход часов порой звучал угрозою
И кто-то в тишине прилечь велел.
В мерцанье тихом маятников медных,
Округлых, как глаза у камбалы,
Часы клиентов, что ушли бесследно,
На подоконнике исправно шли.
Старик дарил нам стёклышки, брелоки.
Не знали мы, как этот год тяжёл, -
Тридцать седьмой. Он ждал шагов в тревоге:
Очередной заказчик не пришёл.
Жена – старушка, принеся соломки,
И, вся залита светом золотым,
Зачем-то спешно жгла в печи иконки,
Поцеловав их с трепетом святым.
Хранить я буду в памяти веками,
Что в детстве пониманье не пришло,-
Зачем старик дрожащими руками
Ловил секунд злачёное крыло.
Комод старинный источила шашель,
В углу лучился образ серебром.
Душили старца память сердца, кашель,
И даже куст сирени за окном.
И как подсвечник шаткий на рояле,
Где огонёк свечи почти поник,
Он был для нас такой же нереальный,-
Тот древний и загадочный старик.
Задумавшись и всматриваясь в дали,
Он мог смотреть минуту или две.
Коль мы часы случайно разбивали,
Он только гладил нас по голове.
Мы разошлись во времени, в пространстве,
Ему, казалось, было лет уж сто.
И набалдашник трости в медном глянце
Уже забыл руки его тепло.
перевод с украинского
Ліна Костенко
СТАРИЙ ГОДИННИКАР
Ще пароплавчики чаділи, наче праски,
ще ми шукали крем'яхи в піску, -
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.
Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничої води.
Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і на роялі гномик там сидів.
Були там сови і якісь личини.
Коти робили хижий променад.
Трельяж дивився срібними очима
на все, що не хотіло проминать.
А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючи в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро,
і поцілив у гвинтики й зубці.
Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом, -
в руках крутив манюньке коліща.
Куди він плив? Немов стояче озеро,
за ним тьмянів у сутінках трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"
У мерехтінні маятників мідних,
округлені, як очі камбали,
дзигарики замовників безслідних
на підвіконні цокали, ішли.
Він дарував нам шкельця та брелоки.
Ми ще тоді не знали ні про що.
Був тридцять сьомий. Він вслухався: кроки.
Якийсь замовник знову не прийшов.
Старенька жінка вносила соломки
і, вся залита сяйвом золотим,
чогось палила у печі іконки,
поцілувавши кожну перед тим.
Мені стояло в пам'яті роками
яке ми тоді не відали про те,
чого старий тремтячими руками
ловив секунди крильце золоте.
Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади, і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.
І як хисткий підсвічник на роялі,
де вже у свічці догоряє гніт,
він був для нас вже майже нереальний -
отой старезний загадковий дід.
Чогось він так дивився і дивився,
він міг дивитись і годину, й дві.
Коли один годинничок розбився,
він лиш погладив нас по голові.
Ми розминались в часі і у просторі.
Йому було, мабуть, уже віки.
І набалдашник на старому костурі
уже забув тепло його руки.