Лина Костенко, украинская поэтесса
Отрывок из поэмы «Путешествия сердца»
(Вольный перевод, стихотворения в прозе)
*************************"***"******
Вечер-охотник раненое солнце несёт в своем ягдташе.
Тянутся тучи – кровавые крылья – по травам, по горизонту и по душе.
Уже темнеет… Туман-баламутник клокочет в синих ярах.
В такие минуты путникам грустно, кажется длинным шлях.
И росы холодны, усталость безмерна. К селу нет дороги прямой.
И плечи немеют от ноши, конечно, хотя её нет никакой.
И ночь впереди… Ни угла, ни приюта…
Заводит в село степная дорога. Ни края ей, ни межи.
Над нею – тыны, перелазы, пороги, но все не свои,.. не свои…
И Путник идет, идет и обходит… И вдруг средь дороги он встал.
Давно своего ничего не имеет, но дальше идти не стал.
Он шёл, не споткнулся, по белому свету, и тут не споткнулся,.. но чей?..
Стоит молодица, как тихое лето – не сводит с него очей.
Они у неё такие тревожные, и голос звенит, как струна:
- Скаже же мне кто ты? Чем так растревожен?- спросила тихонько она.
Идёшь издалёка, конечно, уставший, и ноги о камни побил.
Зашел бы ты в хату, воды бы напился, в тепле бы немного побыл…
- Спасибо за ласку, за доброе слово. Я, правда, иду давно…
А женщина стелет льняную скатерку и ставит на стол вино.
А брови её – шнурочки шелковы, уста у неё, как мёд.
А руки её – крыла лебедины (кто любит – меня поймет)…
Ой-ой, пока не так поздно, пора попрощаться,
а то здесь можно навек остаться…
Взял шапку свою и котомку в руки…
- Куда против ночи пойдёшь ты, Путник?
- Куда угодно, лишь бы из дома… Иль не боишься ты наговора?
- Скажу по-правде, уже не боюсь. Они говорят, а я только смеюсь.
В том правды нету ни крошки.
Как мне легко, чтоб им так дышать.
Рано я, рано осталась вдовою, и поплыла, как лист за водою,
слезы текут по-ночам рекою.
Живу одиноко, живу, как монашка, а все говорят, что я гуляща…
Говорят – гуляю, говорят, что колдую, говорят – мужиков чужих я чарую.
Говорят, что парней свожу я с ума, говорят, что водку я пью сама…
И черти ко мне едва не летают!..
Всё они видят, всё они знают!
Только не видят они моей муки,
и как от горя ломаю руки…
Чего же притих? Будешь спать на сене. Между нами будут двери и сени.
И два порога. Щеколда и за’сов… Вдруг и тебя очарую сразу…
И засмеялась горько, невесело. Вышла в овин, лампу подвесила.
Постель на сене душистом стелила и покрывалом чистым накрыла.
Подушку на сон подбивала, спокойного сна пожелала…
И возвратилась. Пошла к себе в хату. Стукнула дверью да и закрылась…
Звёзды сквозь щели в овине светились взглядом холодным,
далёким, глубоким… Холодно ночью всем одиноким!
Холодно…
Холодно…
Холодно…
Холодно…
Ночь промелькнула. Ничто не приснилось.
Лишь только утро благословилось, встала вдова, пирогов напекла.
Путника рано к вратам провела, и до околицы, и до дороги,
что тянется лентою через поле.
Ещё поклонилась, рукою махнула:
- Счастливой дороги! – и отвернулась…
Соседки смотрели, плевались, крестились:
-Бесстыдница и распутница, уже и не кроется, шалопутница!
Глянь,отплыла от берега лодочка…
Каждую ночь привозит любовничка…
Февраль, 2015 г.
\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\
Оригінал
Вечір-мисливець підстрелене сонце несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари – скривавлені крила – по травах, по обрію і по душі…
Уже сутеніє. Туман каламутно клубочиться в синіх ярах…
В такі хвилини мандрівникам смутно. Здається далеким шлях.
І роси холодні. І втома нестерпна. І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.
Заводить в село степова дорога. Ні краю ій, ні межі.
Над нею – тини, перелази, пороги. Та все чужі і чужі.
Іде Мандрівник. Іде,обминає… І раптов спинився, як стій.
У нього свого нічного немає. Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
то й тут не спіткнувся, ачей…
Стоїть молодиця, як тихе літо,
не зводить з нього очей.
А очі у неї такі тривожні, і голос бринить – як струна.
«Скажи мені, хто ти, чудний подорожній?» –зненацька питає вона.
«Ти здалеку йдеш, ти, напевно, втомився, та й ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату, води напився. Зайшов би в хату, спочив»
«Спасибі за лас ку, за слово гостинне. Я й справді йду вже давно».
А жінка стелить льняну скатертину і ставить на стіл вино.
А брови у неї – такі шовкові! Вуста у неї – такі малино’ві!
Руки у неї – такі тендітні! Очі у неї – такі привітні!
І вся вона, як жаринка, глянув – і обпікся!
Е- е-е, поки не пізно, пора прощатись.
А то тут можна навік зостатись.
Шапку узяв, почав її м’яти:
«Що ж, на добраніч, пора вирушати»…
Пильно вона йому глянула в очі:
«Куди ж ти підеш супроти ночі?»
«Куди завгодно, аби із двору. Хіба не боїшся ти наговору?»
«Сказати правду – вже не боюся. Люди говорять, а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти. Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою, та й попливла, як лист за водою.
Живу одна, живу, як черниця.
А люди кажуть – розпусна вдовиця.
Кажуть – гуляю, кажуть – чаклую,
кажуть – чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть – любити щиро не можу.
Кажуть – горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають…
Все вони бачать! Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як в самотині ламаю руки.
Що ж ти притих?.. Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері і сіни.
Та два пороги. Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зачарувала часом.
І засміялась гірко, невесело. Вийшла у клуню. Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала, білу подушку на сон підбивала…
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась – пішла до хати.
Грюкнули двері, і зачинились.
Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким:
Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно…
Холодно…
Холодно…
Холодно…
Ніч проминула. Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, - встала вдова, пирогів напекла.
Мандрівника до воріт провела.
До болоні, до шляху в поле.
Ще й уклонилась: «Щасти тобі, доле!»
А сусідки на неї дивилися, і плювалися, і хрестилися:
«Безсоромниця і розпусниця, вже й не криється, шалапутниця.
Бач, відплив від берега човник…
Що не ніч, то новий полюбовник!»
\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\
(Ліна Костенко. «Вибране», вид-во «Дніпро», 1989).
\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\