Не милий більше нам людський жорстокий світ.
Ми хочемо відкритись вам, і вам від нас завіт.
Брати ми ваші менші, так нащо ж ви тоді,
То вбивством, то отрутою лишаєте тварин на самоті?
Суспільство сьогоденне панує навкруги,
І з повною зневагою вганяє в батоги.
У ті пустельні грати, що душу жмуть до сліз,
Що серце виривають, як шерстю ти обліз.
Людина – річ розумна, та тільки не в цей час,
Як куль для полювання у закутку припас.
І рибам у водоймі все гірше кожен раз,
Як діюча машина їм викине свій газ.
Птахи не хочуть пісні, бо відчувають страх,
Бо не потрібні людям… Та що ж у вас в серцях?
Домашнюю тваринку викидують на двір.
І тут ще не відомо – людина ти чи звір!
А скільки браконьєрства ми бачим повсякчас.
Для вас це насолода, та тільки смерть для нас.
Голодні, непотрібні плетемось де-не-де.
Думки не покидають: «Нехай цей день мине».
А вам же подавайте – еліту, чисторід…
Проста мала дворняга глядить тобі услід.
Людино, стань добріше, пошли нам свій привіт.
Душею приклонися, щоб став щирішим світ.