Ой лишенько: оця криклива зграя,
Розбурхана раптовим свіжим вітром,
Ніяк не вгомониться, як я не благаю
Хоч на хвилиночку подарувати тишу!
Крізь мерехтіння крил, несамовитий гомін
Не бачу я ні неба, ні землі –
Лиш страх, тривогу і гірку самотність,
І незбагненний безлад у житті.
Що відбувається, я вже не розумію…
Немає сил… не знаю, куди йти…
Геть загубилася у просторі та часі…
Ще й хмара пилу піднята з землі!
Так тяжко дихати і хочеться геть бігти,
Кудись… від себе, власних почуттів,
Що взвились раптом, затулили світло,
Біль, розпач розбудили у душі,
Оці думки, що я нікому не потрібна,
Розчарування без підстав… й без меж,
Цей відчай: «Ні, не буду я кохати!
Й мене ніхто не покохає теж…»
…Багато пилу. І летить він в очі.
До того ж серце так болить!
То що тут дивного, що однієї ночі
Гарячих сліз я не змогла спинить?
Здається, то була весняна перша злива:
Гриміло так, що став нечутним біль!
А блискавки – ті світ весь освітили!
І я спостерігала, як зникає пил…
Я дивувалась: звідки стільки пилу?
І зрозуміла: то були квітки,
Що зберігала – вони всі пропали,
А я все мріяла, що будуть на віки…
Один лиш подих весняного вітру!
Такий раптовий і такий стрімкий,
Ти нагадав мені: зима – то не надовго,
Надію дав, що дочекаюся весни!