Лина Костенко, украинская поэтесса
Ни кисточки ещё и ни мольберта…
И не писались мудро письмена:
была природа мудро-откровенна,
в пещерах жили дико племена.
Ещё тех сосен не морозил иней,
еще земле не снились и плуга.
Природы, видя утонченность линий,
еще не волновалась дикая душа.
И не было еще ни данта, ни венеда,
но на закате, на разливе рек,
старый валун похож был на медведя…
И удивился дикий человек!
Ему еще не помогала муза, -
она блуждала в сумерках сердец.
Ум еще спал. Воображение – проснулось.
Первый художник появился наконец!
Не знаю где он брал те краски,
с каких моллюсков пурпур тот расцвел: -
стоит медведь, в груди зияет рана,-
тысячелетьями сочится кровь..
Охотились в глухих лесах аборигены,
что нашим предкам – даже не азы.
Но, как ни есть, спасибо им за гены,
и рану у медведя той поры.
Март, 2015 г.
*******************************************************
оригінал
Ще не було ні пензля, ні мольберта
і не писались мудрі письмена.
Була природа мудра і одверта,
жили в печерах дикі племена.
Іще тих сосен не торкався іній,
іще землі й не снились лемеші,
Іще тривожна досконалість ліній
не хвилювала дикої душі.
Ще не було ні анта, ні венеда,
але під вечір, на розливі рік,
старий валун був схожий на ведмедя –
і зупинився дикий чоловік.
Йому ще жодна муза не сприяла.
Ще й не світило в сутінках сердець.
Ще розум спав, - прокинулась уява.
І це був перший – первісний – митець.
Не знаю де та фарба була брана,
з яких молюсків пурпур той розцвів.
Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.
Тому ведмедю тисяча віків.
Глухих лісів німі аборигени,
людського духу навіть не ази,
вже як не є – спасибі вам за гени.
Хай грають далі в довгої лози.