Небо падає... Господи... Падає в чорну безодню...
І скривавлене сонце згасає над спаленим полем...
Вона знов уві сні зустрічалась із сином сьогодні
І так довго дивилася в очі, наповнені болем...
Боже, чуєш цей шепіт (щоночі... щодня... щогодини...)?
Знаю чуєш, його ж бо не сплутать ні з чим і ніколи.
Так вимолює мати у тебе єдиного сина,
Що залишився там, де безодня, де спалене поле...
І коли на світанку холонуть розпечені зорі
І від крику німого здригаються кАм’яні стіни,
В материнських очах, потьмянілих від смутку та горя,
Променіє надія...
Вертайтесь додому живими...