(Україні)
Блаженний край, де ти родився, друже,
В нім кожен камінь володіє міццю.
Ховають у собі щось рідне дуже
Полин гіркий і відблиск зір в криниці.
Чи можна звуком висловити душу,
Яка щемить при згадці про матусю?
І рвуся впасти на коліна... Мушу!
Так тисне щось у горлі, що молюся.
Я не змогла уберегти рідненьку...
Далекий шлях і до землі тієї,
Де, вбрана у вишиванку біленьку,
Дитям в саду ховалась у лілеї.
В кантаті Неба у єдиній ноті
Звучать два слова: “Мама” і “Вітчизна”.
А десь над житом джміль завмер в польоті,
Докірливо сльоза скотилась пізня.
Я, мов на крилах, здійнялася в далі,
Та й на Святую землю полетіла,
Де вписано незримо у скрижалі:
“В Єрусалимі — міць, наснага, сила!”
Вникаю серцем, сутністю всією,
І чую голос крові у судинах,
Піднявши очі ввись, молюсь душею,
Щаслива, мов дитя на іменинах.
Не схибив дух, що з серденьком у згоді!
Цей шлях вписала доля на долоні.
Я над буденним здійнялась відтоді,
І просто з неба Хтось торкнувся скроні.
... та хоч би раз ще зором осягнути
Той край, де ненька пестила в дитинстві!
І щось тремтливе стисне раптом груди.
Слова всі лишні у чуттєвім дійстві.
Злечу лебідкою зі снів-ілюзій,
Відчувши силу думки незбагненну,
Впаду Вітчизні в ноги, як матусі,
Тихесенько схилюся на рамено.
Нап'юсь водиці з джерела в долині,
Згадавши найщасливіший з світанків.
Та вже не так щось в любім краї нині —
Немов крізь серце йде колона танків...