А от і все. Не стало і бабусі.
Відмучилась, казали, на віку.
А я у це повірити боюся.
Я втратила її, таку близьку…
Ну що ж, не дивно. Вже ж за дев’яносто.
До сотні років мало хто живе.
А з нею зникли всі світанки й роси,
І церкви дзвін, і небо голубе…
Усі труди, усі травневі грядки,
І Перемога, квіти на столі…
Зосталися лише тепер на згадку
Сумні гвоздики на сирій землі.
Життя, мов кінь, що скаче без упину,
А ти лежиш. В сирій землі лежиш.
Ну як же я отам тебе покину?
Ти хоч свої казки мені залиш!
Залиш хоча би вишиту маніжку,
Тобою зшиті плаття і платки…
Порожньо й сумно на твоєму ліжку.
Лиш у кутку ікони й рушники.
Ти ж так хотіла море хоч побачити
За все твоє натруджене життя!
Завжди була спокійною і вдячною,
Ділилась всім без жалю й вороття.
Ну хто ж тепер утішить, розпитає,
Розкаже казку, пісню заспіва?
Не хочу знати, що тебе немає,
Бо ти ж для мене у душі жива!
Ти – чарівниця, янгол із дитинства,
І те дитинство зараз там, в труні.
Ти мала дар тепла і материнства,
І твій вогонь ще жевріє в мені.
Буває, всі довкола поспішають,
Хлопочуть, зляться, знов кудись біжать…
А ти собі квасолю обриваєш,
А поряд – жовті гарбузи лежать.
І все у тебе хороше і чітко.
І хоч би що – немає нарікань.
І йде від тебе доброта і світло,
А ти ж бо стільки винесла страждань!
Моя бабуню, квітко нерозквітла,
О, як же пусто без твого тепла…
Дай Бог мені не втратить того світла,
Що ти мені у дар передала.