Мої звірята п’ють солону кров,
аби вона дарма не пропадала,
згортаючись у пастках домовин.
Мої звірята знають смак новин –
поранено повзуть під одіяло,
де виють овдовілі матері,
а ті, хто неприховано живі,
ковтають сльози – випало чимало –
і тягнуть руки, наче злидарі:
“Візьміть мене, залиште лиш Миколку,
і доню, і сусідське дитинча…”
Звірята сумовито так скавчать
і падають у корчах прямо в ноги.
… Хлопча собі лежить обіч дороги,
а хмари з вітром граються в квача.