По безлюдній пустелі блукав я один навмання,
Лише місяць осінній на мене світив жовтим світлом.
Ціла купа зірок, що мені дарувала знання,
І мене направляла в нікуди кудись, за вітром.
Моє серце ж летіло туди - на планету чужу,
Що Чумацьким шляхом одиноко по небу мандрує,
Й обертаючись швидко, за тобою малює журбу,
А тому, що лише за тобою я сильно сумую.
Всі ж світи мої рідні тепер обернулись в пісок,
Утонули безслідно в глибинах мого океану,
Під пекучим вогнем я промерз аж до самих кісток,
Загубивши тебе серед цього густого туману.
Тільки голос один, що я чую, звучить вдалині,
Тільки образ тебе, хоч насправді же він не існує.
Я сиджу одиноко на темнім холоднім вікні
І все думаю, як за тобою сумую.
Мої мрії ж все рвуться кудись уперед навтіки,
Розбиваючи кулі невпинного дивного часу -
Він приховує тугу, собою наклавши латки,
Трохи відволікає, хоча ненадовго відразу.
Але я все один у зруйнованій тиші німій,
Світла істина десь у повітрі казково вирує -
Десь за сотню світів мрієш ти у кімнаті пустій,
Й так, як я за тобою - за мною ти сильно сумуєш! ! !