(з циклу українського ар-нуво)
В моей душе запечатлен
Портрет одной прекрасной дамы...
Б. Окуджава
Я намагався пригостити
Її якимось там суфле.
Я їй носив блакитні квіти
І помаранчеві. Але
Вона дивилася на мене,
Як той професор в окуляр:
Я був їй, начебто, «до фєні» —
Дурний закоханий школяр.
Таке минається із часом.
А у дорослому житті
Для тих наївних викрутасів
Ніколи місця не знайти.
Життя крутило та кидало,
І я міцнішав рік у рік.
Був шлюб невдалий, потім вдалий, —
Немов чернетка й чистовик.
А десь дорослішала жінка,
І вже старіти почала.
Ось тут якась дрібна вечірка
Нас знов за келихом звела.
Я все вдивлявся їй в обличчя,
Як той професор в окуляр:
Від чого ж тут впадав у відчай
Дурний закоханий школяр?
Та чоловік її поважний
Між нами цербером постав.
Я на його статуру зважив
(Вона кремезна і товста),
Пробелькотів якусь люб’язність
І відійшов у інший бік,
Щоб не зробив із мене блазня
Той агресивний чоловік.
Вже повертаючись додому,
Не міг збагнути, хоч убий:
Невже шукав я підсвідомо
Своє минуле в жінці тій?
Та ні. Які блакитні квіти?!
То все — дурниці, маячня...
Ото ж не треба було пити
Останню чарку, «на коня».