Бо щастя таке п'янке. Для нього так мало треба. Дотульності, слова м'якого, пухнастого, як персиковий кіт. Любові. Або кохання.
Його не купиш, не завоюєш мечем, не випросиш на колінах. Воно само тебе знайде, коли будеш готовим черпати його пригоршнями, відром, підставляти під нього виварки, балії, цеберка, барила.
Ти сидітимеш навпочіпки біля вогню, кидатимеш в нього соснові поліна. Грітимеш серце, зігріватимеш світ. І не буде цьому ні кінця, ні початку.
Щастя це - така вода, в яку заходиш, а вона завжди - однакова.
Можна говорити, про серотонін, про ендорфіни та інші нейромедіатори. Про гіпоталамус, про вилочкову залозу, яка безпробудно спить. Але навіщо? Хіба від цього ти станеш щасливим?
Друже, вип'ємо простої води з джерела, яке було, є і буде. Сідай поруч, поїдемо в Буду, а потім Пешт. Далі у Відень, Бамберґ. Посміхнімося. Будьмо щасливі!