Оповиті думками, не сказані нами слова
непомітно зникають, як зорі із вражого стану:
затинається зашморг питання: “без тебе – жива?”,
опирається крапка: “та вірити не перестану”.
Коливається ніжність, зацькована в твердих складах,
сиротинське чекання, яке римувати не треба…
Під гребінку дощів заплітаємо сором в садах,
що у серпні розплачуться яблучним спасом та медом.
Осінь тягне хреста в затісному для долі таксі,
заплати херувиму чи янголу… смерті? – розлуки.
На бруківці дзвенять поцілунки; у церкві пустій
наполохана свічка схиляється в Господа руки.
**
Ти знаєш, дні перетікають в ночі,
коли ми їх не бачимо, пливуть
до білих скель, де сплять блакитні зорі,
де сни ще не стурбовані й прозорі
гойдаються на хвилях наших слів,
які забули, що були словами,
належали чужинцям і співали
холодних зачарованих пісень...
колишня крига скресла, наче пам'ять,
де яблука відстукують наш день –
без ночі, без гріха, без зайвих істин,
занадто запашних зміюк барвистих,
які скидають шкіру на межі,
а за межею спить блакитне поле,
в якому ми незаймані й прозорі,
близькі собі і Богу не чужі.
**
Коли ти вже більше не владна над кільцями диму над містом,
ти віриш словам Аріадни і вчишся носити намисто
із дерену – солоно лине, до серця торує стежину –
заплідненим болем озветься, який вже тебе не покине
до смерті? допоки? до пекла? де оскаженіла почвара
кидає каміння запекло в безмежного неба провалля.
На землю летять мертві птахи, підбиті чужими думками…
За що нам триматись, невдахо? За справджене нами кохання?
весна 2015