(Тель-Авіву)
У наших душ є спільне щось із морем:
То грає бірюза в нім, то блакить;
Є у житті земнім щось неозоре,
Мов плюскіт хвиль по дивних снах століть.
В невпиннім танці котяться одвіку –
Збивають в пишну піну мить снаги;
Легкі, грайливі, непідвладні ліку...
Бурчать, шліфують, пестять береги.
Так часом хвилі, досі незбагненні,
Народжуються в серденьку тремкім,
(Навіщо й як – іще не знають вчені),
Байдужий штиль – не з ним, не в нім!
Ген-ген на яхтах вітер пне вітрила –
Несе удалеч білу суть думок.
Спинить в душі її – ніхто не в силах!
Можливо, в русі тім – до Неба крок?