Мені здавалось, що ти моя мрія,
Яку я нарешті здійснила.
Твоїм словам, новим, неначе ейфорія,
Я вмить безумовно повірила.
Один лиш погляд твій
Розтоплював печалі
Та створював мрійливий світ,
Де люди, кохаючи, ніколи не страждали.
Все це неначе уві сні
Я прожила разом з тобою,
Я слухала твої пісні,
Де єдналося кохання з весною.
І я була не я, і ти не був собою.
Ми двоє грали інші ролі, як могли.
Нам очі застелили бурхливою жагою
Пристрасті, неначе у нереальному житті.
Прокинувшись рано вранці
Та заглянувши в дзеркало душі,
Я враз зрозуміла, не ти моє щастя,
Твої очі стали до мене байдужі.
Зійшла рокова полонина.
Ти став справжнім "ти",
А я розплакалась наче дитина,
Бо в душі не було нічого, крім порожнечі.
Я плакала довго, чекаючи дива,
Що реальність знов стане сном,
Але в душі панувала нестерпна злива:
Бо я помилилась, повіривши в любов.
Минали дні, минали ночі.
Життя текло бурхливо, як ріка.
Я вже не памятаю твої очі,
І надія про наше кохання давно померла.
Я згадую дні, коли несправжнє кохання
Мене розривало на шматки,
Заводило мне в постійне блукання
Та я писала печальні рядки.
А тепер...я лише усміхнусь,
Можливо, колись, тебе згадаючи.
Я вже ніколи назад не повернусь,
Бо нашу розлуку я пережила, страждаючи.
Кажуть, що час лікує.
Я точно знаю, це правда.
І безнадійний це колись відчує,
Бо для нещасного кохання час - це розрада.