Обшарпані стіни кімнати.. А колись вона була такою затишною: дитячий сміх, веселощі, музика. Так недавно його не можна було відігнати від комп’ютера, а сьогодні… сьогодні він тихцем стає навколішки біля ікони, повними сліз очима дивиться крізь неї в душу Богу… Діти хочуть миру!
Чужий світ… чуже місто… чужий відсутній погляд мами… Хочеться додому, адже там всі друзі, школа, іграшки, кіт Мурчик, а ще… а ще вдома – війна….Діти хочуть миру!
Глибока ніч, але не вдається заснути. Вона дістає з-під подушки татове фото, міцно-міцно притискає до серця, цілує, дбайливо ховає і засинає із «таточку, повертайся живим» на вустах…Діти хочуть миру!
Сьогодні небо таке лагідне, хоч і здригається від далеких вибухів, може, тому, що десь там, поміж хмар, посміхається він – герой, а його маленька копія розмазує кулачками сльози: тато б сказав, що чоловіки не плачуть, але… але вже не скаже… Діти хочуть миру!
Мріяла, що,старший братик буде її захисником, опорою. Здійснилося, але… але братик зараз не може без її допомоги… Вона возить його в інвалідному візку, читає казки – щаслива… бо ЖИВИЙ! Діти хочуть миру!
Колись він так просив купити йому танк. Такий гарний, блискучий, як справжній. А сьогодні – від смертоносного гарчання справжніх танків немає куди заховатися, і він готовий віддати всі іграшки, бути завжди слухняним, аби тільки не чути більше того пекельного звуку… Діти хочуть миру!
Дідусь, завжди веселий, сьогодні якийсь інакший. Навіть розмова про те, як вони колись жили не клеїлась… Кудись збирається. Всі схлипують, а їй нічого не говорять. І, раптом, проскакує таке вже знайоме «доброволець», але ж… він може не повернутися! Дідусю, не йди! Не йди! Вчепилася в рукав і ридала… Діти хочуть миру!
Раніше він обходив сусідку-лікарку десятою дорогою – у неї такі страшні шприци і гіркі-гіркі таблетки, а сьогодні… сьогодні він згоден витерпіти тисячу уколів! Ні! Більше – мільйон, аби тільки лікарка не відпустила з цього світу його пораненого тата… Діти хочуть миру!
Недавно ходити з мамою до магазину, а потім нести ці, здавалось, важезні торби було суцільною катастрофою, а зараз… зараз вона готова носити цілі мішки, адже вони з мамою – волонтери, а усе це не тягар, а життя і здоров’я захисників нашого спокою… Діти хочуть миру!
Ще вчора він бігав з хлопчаками у дворі. Вони бавились іграшковими пістолетами – грали в бандитів… а сьогодні… сьогодні він, дитина, різко подорослішав і став за головного в сім’ї, адже його вітчим десь там… також зі зброєю, але справжньою, не іграшковою, і кожен крок, рух, постріл – може коштувати ціле життя…Діти хочуть миру!
Ми, діти України, молимо вас, усіх, хто має таку владу, згляньтеся на нашу розіп’яту землю! Вона так хоче заквітчатися сонячними усмішками, радісним щебетом, щасливим сяйвом очей. Не роздирайте її на захід і схід, не поливайте кров’ю, збережіть її тендітну калинову душу. Нехай майорить у її косі синьо-жовта стрічка, нехай лунає її ніжна пісня, від якої душа то плаче, то сміється. Нехай стане вона рівною між рівних, відродиться і сяє яскравіше за всі земні скарби. Ми молимо вас про мир! Діти хочуть миру!