Кепкувала з нього, кепкувала,
Виставляла між людей на глум.
А коли зозуля відкувала,
В її хаті оселився сум.
І чогось важливого не стало,
А надривне в’їлося навік.
Довго потім серце калатало,
Що туливсь не кепський чоловік,
Що із ним би жити – не тужити,
Хай не красень, та душа з теплом.
Не знайшлось знайка чи ворожбита,
Щоб угамував її апломб.
І тепер одна, мов сиротина,
В хаті-пустці. А життя мина…
У дворі сумує яворина,
І щеза надія, як мана.
10.05.2015.