ЗВІДКИ БЕРУТЬСЯ «ПРИВИДИ» В ТЕКСТАХ?
Про оповідання Марії Ряполової «Звідки беруться янголи?»
http://starfort.in.ua/page/zvidki-berutsja-jangoli
Як наше слово озоветься...
Ф.Тютчев
Здається, в літературному житті ще кілька десятиліть тому сталася прикра подія – урвався зв’язок між поколіннями. Чи то дається взнаки брак інституту редакторів? Чи розбещує нас уседозволеність, що її дарує нам Інтернет, де вільно публікувати будь-що і декларувати це як літературу? Чи, може, є інші причини цієї кричущої проблеми, через яку сьогодні страждає література, а заразом і мова?
Коли я кажу про розірваний зв’язок між поколіннями літераторів, то насамперед маю на увазі ось що. Славетна плеяда літераторів була знищена в буремні роки минулого століття, залишивши по собі згадку в своїх творах і трагічну назву «розстріляне покоління». Хтось із майстрів слова виїхав за кордон або відійшов у вічність, хтось подався у численні партії, промінявши літературу на депутатство, хтось живе собі тихенько й працює на літературній ниві, не маючи чи то змоги, чи то сил і здоров’я, чи то бажання обстоювати мовні істини.
І лишається тільки сподіватися, що кожний, хто бере до рук перо і хоче поділитися своїми думками з читачем, мусить покладатися на власне сумління. А рівень сумління у кожного свій. От і маємо те, що маємо. А маємо мовні покручі на шпальтах газет, чуємо їх з екранів телевізорів, бачимо в книжках чимало хиб, що їх не сягало редакторське око. На жаль…
Звісно ж, літературний процес не вмер – він розвивається і живе в таких умовах, впливає на ціле покоління, що зростає, вчиться, всотує в себе духовну поживу (якщо, певна річ, відчуває в ній потребу).
Поети віршують, письменники пишуть, видавці друкують книжки. А хтось організовує фестивалі й конкурси, на яких оголошують переможців. Їхні твори мали б стати взірцем для всіх, хто пише, але не набув ще належних навичок, знань, досвіду.
Правду каже народне прислів’я: «На колір і смак товариш не всяк». Це я про те, що думки членів журі певного фестивалю можуть різнитися. Скільки людей – стільки й думок. А уявіть, як вони різняться в широкому колі читачів.
Важко сперечатися з поважним журі, яке з-поміж великої кількості конкурсних творів мусить обрати найдостойніший твір. Завдання й справді складне. Та менше з тим! Прочитаймо й обговорімо разом оповідання молодої письменниці, журналістки за фахом, Марії Ряполової «Звідки беруться янголи?», що 2008 року сподобилося першого місця на конкурсі «Золота Фортеця». Фабулу оповідання коротенько можна подати так:
Герой оповідання на ім’я Марк (чому, до речі, Марк, а не Марко?) запрошує потенційних покупців (чоловіка й жінку), щоб ті оглянули будинок, виставлений на продаж. Тут колись жив і герой-привид, що від його імені ведеться оповідь. Привид досі перебуває в цьому маєтку, де за життя мешкав з рідним братом і загинув від його руки.
Марк не приховує, що в маєтку є потойбічна істота, ба навіть показує, що в ніші за шторкою лежить череп загиблого. Продавець переконує, ніби саме привид здорожує і прикрашає садибу, тому й купувати треба все разом.
Покупцям будинок до вподоби, але вони нізащо не погоджуються на привида. Зрештою вони вмовилися з Марком про купівлю маєтку, але привид мусить покинути будинок.
Отож, прихопивши свого черепа, привид іде на вулицю й шукає собі притулку. Його, викинутого зі своєї домівки, полохається жіночка на автобусній зупинці. Далі було ще кілька невдалих спроб поспілкуватися з перехожими…
Аж ось привид зустрічає дівчинку-школярку на ім’я Марта. Вона засмучена тим, що батьки вигнали з дому її цуцика, бо той не зміг урятувати його від грабіжників. Тепер Мартині батьки хочуть купити великого собаку, а дівчинка і далі сумує за улюбленим маленьким песиком…
Привид пропонує Марті замість песика завести привида: мовляв, того не треба ані годувати, ані вигулювати.
Дівчинка погоджується – і в неї таким чином з’являється янгол-охоронець.
Скінчивши коротенький переказ оповідання, звернімо увагу на кілька помилок, що їх не оминула б редакторська рука.
«Ми не замовляли череп!», «Розумієте, мене вигнали з дому і я шукаю собі житло» та «То я от подумав: може, вам треба привид?» – у цих реченнях слова «череп», «привид», «житло» мають бути у родовому відмінку: «…не замовляли черепа», «…може, вам треба привида?», «…шукаю собі житла».
«Говорили чоловіки недовго, після чого потисли одне одному руки». Словосполука «одне одному» стала б у пригоді, коли хоча б один з бесідників був жінкою чи обоє були б дітьми. Тому тут «одне одному» треба виправити на «один одному».
«Тривожна та жалісна жадібність читалася в його погляді» – тут краще сказати «прозирала в його погляді».
«Я виплив з костюму…» – іменник «костюм» у родовому відмінку має закінчення –а: «костюма».
«Мені багато чому треба тепер навчитися» – це в російській мові дієслово «научиться» вимагає давального відмінка, а в українській – родового: «…багато чого… навчитися…»
«То ти так вбрався до нагоди?» – слово «так» закінчується приголосним звуком, тому доречно було б написати «убрався». А от далі виразно чути тільки російське «оделся по случаю», але буквальний переклад геть не годиться. Чому б не сформулювати цю думку так: «убрався випадково», «убрався з оказії»?
«…якраз впритул до неї…» – краще «упритул» (див. попереднє зауваження).
Коли читаєш оповідання, не полишає думка, що текст в авторки народжувався російською мовою, а згодом вона недбало переповіла його українською.
«…Марк вітає їх та проводить до будинку» – чому не просте і правильне «веде до будинку»?
«Позбавте нас цих подробиць, – сказав чоловік» – тут узагалі відчувається одеський дух виділеної словосполуки, хоч милозвучною українською мовою можна було б сказати «не треба подробиць» або «досить подробиць».
«Я заусміхався і поцікавився» – тут виразно проступає, як той привид, російське слово «заулыбался». Можна ж обійтися й без нього, сказавши просто «Я усміхнувся…»
«Я не знайшовся, що відповісти» – згадавши, що в скарбниці української мови є чудовий вираз «здобутися на слово», тут можна було б написати «Я не здобувся на слово». Або «Я не дібрав розуму».
Певна кількість слів, що про них ітиметься далі, є в словниках, але людина з розвиненим мовним чуттям не дозволила б собі вживати їх у своїх творах. Пам’ятаймо, що завжди треба звертатися до нашого класичного письменства, щоб уникнути кричущих помилок, канцеляризмів, варваризмів, які збіднюють і спотворюють мову.
«Дуже поважні, ну наскільки я міг судити…» – замість українських «як мені здалося», «на мою думку».
«Він відсунув шторку, що закривала невеличку нішу в стіні» – мовний смак підказує, що краще було б «відслонити шторку, що запинала… нішу».
«На лавочці сиділа немолода жінка і явно нудьгувала…» – приємніше було б чути «на лавці». А от замість «явно» можна було б ужити й «очевидно», й «очевидячки», й «вочевидь».
«У цьому є сенс» – чи, може, все ж таки «слушність», «рація»?
«Та за секунду до того, як вона мала зійти з тротуару, я вигукнув…» – навіщо така точність, коли можна сказати «за мить»?
«Але як не фокусувала жінка погляд, але глюк все одно не зникав» – покажіть це речення мовознавцям – вони його неминуче перекреслять і запропонують змінити, приміром, на «Хоч як фокусувала жінка погляд, але...» А нащо тут жаргонний «глюк»? Чим завинили слова «галюцинація», «мана», «видиво»?
«Як бачите, ціна в оголошенні – це ще надзвичайно дешево за старовинний будинок у чудовому стані» – чому не просто «за старовинний чудовий будинок» без слова «стан», що тут відгонить канцелярщиною?
«Я хотів вже було встрянути в розмову…» – по-перше, це в російській мові сказали б «хотел было», а в українській мові є така чудова граматична категорія, як давноминулий час – «хотів був», а, по-друге, чи не краще було б у розмову «вплутатися», «втрутитися» або ж таки «встряти»?
«З провулку випірнула статна панянка та попрямувала до пішохідного переходу…» – для статної панянки можна було б дібрати іншого дієслова, «вигулькнула», приміром. До того ж вибагливого читача навряд чи вдовольнить канцеляризм «пішохідний перехід». Тут стане й самого «переходу».
«Жінка заверещала й підскочила на ноги» – мабуть, краще б вона «схопилася на ноги».
«Вона здійняла праву руку і невпевнено ткнула вказівним пальцем у моєму напрямку…» – природніше було б панянці «тицьнути» пальцем.
«Просто я дуже давно помер і, напевно, відстав від життя…» – «відстав від доби» – дає чудову підказку словник1 сталих виразів.
«Він здійняв на мене очі і сказав…» – правильніше й милозвучніше «звів на мене очі».
«Він лише заперечливо дриґнув куточком губ…» Згадаймо, що «дриґають» зазвичай ногою, що й засвідчує у відповідній статті Словник2 української мови прикладами з класичної літератури. Мабуть, авторка хотіла сказати так: «заперечливо скривив кутики губ», бо щодо губ народ найчастіше вживає іменника «кутик», а не «куточок».
«Ідіот! – вилаяв я сам себе та, від гріха подалі, знову став невидимим…» – це російській мові притаманні прислівники, утворені додаванням префікса «по» до форм вищого ступеня: подальше, побольше та ін. Але в наведеному реченні оте кальковане «від гріха подалі» взагалі не на своєму місці. Тут природніше б звучали конструкції «щоб не вскочити в халепу», «щоб не сталося якої халепи» та ін.
«І він гучно захлопнув за собою парадні двері» … Надто вже в’їлося виділене дієслово в нашу мову. Навіть словники його фіксують. Але ж чи не природніше звучить варіант «прибити за собою двері», що його наводить «Російсько-український академічний словник»3.
«Тут ще пару разів намагався поговорити з кимось…» – моволюб сказав би «кілька разів».
«Я зайшов у тихий провулок і повільно крокував, обдумуючи своє становище». Ось яку думку висловлює Антоненко-Давидович4 про вживання в українській мові слова «крокувати»:
«Дієслово крокувати хтось нерозважний переклав із російського шагать. Та біда в тому, що слово крок, від якого штучно створено нове дієслово, має в українській мові далеко вужчу семантику, ніж російське шаг; це, власне, не рух, а тільки відстань між ногами під час руху: «Дурному з кроку ступити — сто днів одпусту доступити» (М. Номис). А до російського шаг — «рух» є в українській мові інші відповідники: ступа («На тому березі почулася кінська ступа». — М. Коцюбинський), хода («Він ішов попереду легкою оленячою ходою». — О. Гончар), хід («Гусій тільки піддає ходу». — М. Коцюбинський).» Отже, правильно буде не «крокувати», а «ступати», «походжати».
«Я сконфужено промовчав…» – хоч словники й фіксують таке слово, проте українською природніше сказати «засоромлено», «ніяково», «збентежено».
«…у мене є трохи грошей…» – той, хто думає по-українському, найчастіше скаже «я маю трохи грошей».
«Я стояв у примірювальній кабінці та намагався влізти у білий бавовняний костюм, який моя нова знайома відкопала на розпродажі…» – іменник «розпродаж» означає дію, а не місце, де щось розпродують, тож «відкопати щось на розпродажі» годі. А російську «примерочную» краще назвати просто «кабінкою» або «приміряльнею».
Можна припустити, що на авторку певною мірою впливає стиль мовлення, властивий дуже популярним тепер політичним токшоу:
«Не дуже хороший початок кар’єри янгола…» – чи не краще було б замінити «кар’єру» на «наміри» чи взагалі обійтися без того слова?
«Ти хочеш витратити на мене всі свої збереження?» – це недолуге «збереження» (бо правильно «заощадження») можна просто заступити словом «гроші».
«А охоронну функцію привид може виконувати?» – таке питання можна почути хіба що в лекційній залі чи на якомусь офіційному засіданні.
Коли уважно простежимо розвиток подій в оповіданні, то пересвідчимося, що Марта зустрілася з привидом на вулиці, там-таки відбулася їхня розмова, потім вони відвідали крамницю, а тоді вже дівчинка «…знову відвела мене до себе додому». Якщо слово «знову» оселилося в цьому реченні, то привид мав би вже хоч раз навідати Мартину оселю, однак він жодного разу в ній ще не був. Дрібничка начебто, але суперечить логіці.
Крім хиб, розглянутих вище, в оповіданні можна постерегти ще силу-силенну огріхів, що їх нізащо не оминув би редактор. Аби вистачило йому червоного олівця.
Законів розвитку мови і чинного правопису ніхто не скасовував. Отож ми мусимо шанувати їх і дуже відповідально ставитися до написаного й оприлюдненого.
На закінчення огляду хочу ще раз нагадати про неоціненну скарбницю українського слова, що її, створену народним генієм, дбайливо зберегли і збагатили класики української літератури. До цієї скарбниці варто нам припадати, наче до живлющого джерела.
Література:
1. І. О. Вирган, М. М. Пилинська «Російсько-український словник сталих виразів» (Харків, «Прапор», 2009).
2. «Словник української мови» в 11 т. (Київ, «Наукова думка», 1970–1980).
3. А. Кримський, С. Єфремов «Російсько-український академічний словник» (1924 –1933).
4. Б.Антоненко-Давидович «Як ми говоримо» (Київ, «Радянський письменник», 1970).