ми кудись пливемо вже багато місяців поспіль,
від північних пассатів постійно волога постіль,
кожна наша хвилина минає неначе постріл,
залишаючи зранку купу порожніх гільз.
ми навчились хіба що надійно плести канати,
рятувати лише для того, щоб катувати...
подивись, як голодний туман поїдає натовп,
а крізь димні легені спливає нестерпний біль.
подивись, як за сяючий обрій тікає память,
хоч ти пестиш її і бавиш її роками,
як натомість у скроні зростає холодний камінь,
що ночами загойдує, тягне тебе на дно...
і коли ми дістанемось царства підхвильних течій,
подивись мені в очі без речень, без заперечень,
подивись, як у той незабутній самотній вечір,
де ми щойно з тобою зустрілись, маленький Ной.