Цукровані розтанули жінки,
неначе ескімо. криві підбори
під сукнями, що липнуть шоколадом,
русяві кралі з акаючим “надо”,
обгортки розплямованих грудей… –
я хочу йти подалі від людей,
де чистими струмками прохолода,
подряпані на гострих рифах ноги,
де сонця можна лущити горіх,
і бути більше слова без усіх,
котрі не знають, що кохання пахне
суницями і має мою стать,
що можна бути з Богом і не стать
людиною, яку вони осудять
в чутках, що не розкаже вірний змій,
хіба що вітер вистежить краплини
займистого від подиху дощу
і вкраде каплю поту – відплачу
сухими переливами зі сміху,
судомистими потисками рук,
зірвуся у тенета, що павук
підвісив до шовковичного неба.
так срібно, що ховатися не треба,
оголена під поглядами мить
зів’яне, щойно ми заплющим очі…
світанки несподівано пророчі
уносять щастя в торбі кобзаря,
і всотує гріхи свята земля,
що піснями по нас заплодоносить.