Причепурилося дерево, наче в церкву –
йдемо до нього поставити перший подих.
Весни – неначе трунища – невичерпні,
осені – наче смерті – такі погорді:
в чорних платках, а танцюють в палкім промінні,
в срібних дощах заплітаються язиками.
Люди – неначе гілки – пусті й невинні,
погляди – наче листя – живуть віками.
Щойно насмілишся очі звести на того,
хто зовсім поруч тримає діряве небо –
мить відривається – і відліта волого,
творите кисень, якого вже вам не треба:
дихають люди, а ви розчиніть опале
зайве життя у землі, де ніхто не знайде.
Дерево пише до дерева, що кохало,
стенографує корінням, що в гості зайде.
Зірка під серцем куйовдить вовчки і мостить
собі гніздечко, неначе до ранку встигне
вивести пташечку, руки сплести, мов мостик,
і на погості заснути, удвох застигнув.