До криниці добігти по скошених травах,
і сполохати сонце на денці відра.
Оніміти, вечірню узрівши заграву, -
неповторну, як кожна з вечірніх заграв...
Доторкнутись гілля, в пелюсток оксамиті,
приголубити пальцем пошерхлим ледь-ледь.
І дивитись, як луг, що туманом облитий,
сипле роси-зерно біля ніг у лелек.
Зачерпнути води і напитись уволю,
наче сотні століть я води не пила...
Й довгим поглядом пестити неба сувої,
що згортає поволі вечірня імла.
І на теплім вітру, мов смерека тремтіти,
похлинутись - так пахне весною земля.
А на ганку стоять причепурені діти -
рідну матір стрічають, гуртом, іздаля.