Нам накажуть іти по згорьованих в горах стрічках,
оминати озера, давно пересушені кров’ю,
у яких малюки розмальовують зуби гачкам,
що стирчать звідусіль і чекають на свято Покрови.
Нам накажуть брехати заради якоїсь мети
чи казати всю правду, вбиваючи ближніх і дальніх…
Ми підемо удвох у задушені смутком степи –
і зламаємо хрест, що прикопано біля їдальні.
Увірвемося в дім, де киплять очманілі чани,
розіб’ємо каструль, що сичать і плюються окропом.
Буде риба шептати: “звільніться”, а може: “звільни…” –
ми її голіруч урятуємо з чорто-потопу –
булькотить від жаху, підгодований перцем туги,
що її подають в цьому пеклі на перше і друге.
Нам накажуть: віддайте! – та біль не візьмуть вороги,
бо такий лютий біль можна випити з Богом чи з другом –
отруїтися вдвох і сміятися, поки пече,
цілувати думки – відчувати, як мало-помалу
прокидається річ, що змиває слова під дощем,
як руде жабеня починає курликати мамі,
як спустілі хрести вже не мають подоби ґачків,
а сріблясті птахи вже не будуть німими, як риба.
І коли нам накажуть: спишіть все на рай – промовчи,
бо від того раю, що писали до нас не оклигать
ані звіру, ні пташці, ні тим, що згадали усе
і лежать у степах, роздивляючись плями на сонці.
Незагоєна смерть поглинає тебе і несе
і так вільно плисти, залишивши своїх охоронців.