З архіву.
Вже вкотре обіцяю сам собі,
Що імпульсивність винищу, як клас.
Чому я сам з собою в боротьбі?
Чому не вперше вже образив Вас?
Чому на «Ви»? Тому що втратив право
На дружнє «ти», бо попалив мости.
Пожежі нерозумної заграва
Забрала навіть право на «прости».
Прошу не вірити, молитиму коли,
Звиваючись, як в’юн той на пательні,
Щоб на прихильність знов змінили Ви
Свій справедливий гнів. Пастельні
Тепер ночами не приходять сни.
Їх місце облюбоване кошмаром,
Що з темної спливає глибини,
Свідомість поїдає шар за шаром.
Хмільнішого не може бути трунку,
Ніж в саме ті слова закути думку,
Щоб на єдино-істинну трактовку
Ніхто свою не одягнув обновку.
І що тепер? Про «Їжачків в тумані»?
Про лісу непідробну ту красу?
Не вірте, бо не зцілюю, а раню.
Добра бажаю, не його несу.
Безлисте в небо тягнеться галуззя
І не дотягується, ні, не доросте.
Не вибачайте, раптом знов зірвусь я?
Не вибачайте, зваживши на те.
Моїм словам Вам вірити не гоже,
Бо я і сам їм вірити не можу.
А як туман в повітрі замерзає
І іскрами лягає на траву
Ви бачили? Я – так. Та не зову
На це дивитись разом, а благаю,-
Не вірте, сам собі не довіряю.
Я правді слів своїх не вірю більше,
Не вірте й Ви, обом від того гірше.
А далі що? Немає більше далі.
Я змарнував її, відомі Вам деталі.