Заблукала в гай дівчина
до вранішньої пори.
По-під Місяцем світлина
й побіліли явори.
Розтеклося біле сяйво
по рівнинах, по гаях.
Не відверта, а лукава
тая пісня солов"я.
Та навіщо та пташина
лине пісня по гаях,
що мабуть тая дівчина
відтепер вже не моя?
Світло Місяця летіло
до самотньої межі.
До сьогодні мав я крила.
Де ж поділись ночі білі
хоч ти, Місяцю, скажи?
Та і сам я по покосах
та по полю лободи,
крізь рясні вранішні роси
і крізь верб зелених коси
брів, та, видно, не туди.
Ніч спинилась біля ганку
й відійшла у небуття.
І з прийдешнім світлим ранком,
з срібно-росяним світанком
поверталося життя.