* * *
Под вечер выходит на улицу он.
Флоренция следом рыдает вдогон.
Те слёзы напрасны. Закончилась жизнь.
Его не упросишь – в сей город вернись.
Флоренция плачет: он местный, он наш!
Сама прокляла, и прогнала она ж.
Высокий изгнанник промолвит ей: нет.
Воздвигнут тобой кондотьер на коне.
И площади камень не снят с моих плеч,
Где ты приговор оглашала мне – сжечь!
Считай, что сожгла. Я сожжённый теперь.
Семь мест добивались, что ихний Гомер.
Но ты же, мой город, – один, ей-же-ей! –
Меня затравил ты и выгнал взашей!
Прославился, славный. Осанна тебе.
Пусть ирис цветёт у тебя на гербе...
Он дарит ей профиль. Венков не берёт.
Где хочет – воскреснет, где хочет – умрёт.
Одежда его дорогого сукна.
Виски молодая взяла седина.
Он тихо идёт, он идёт не спеша.
И светится в нём молодая душа!
Кто скажет: старее, чем он, в мире нет?
Он – Данте. Ему только тысяча лет.
(оригинал)
* * *
Під вечір виходить на вулицю він.
Флоренція плаче йому навздогін.
Ці сльози вже зайві. Минуло життя.
Йому вже в це місто нема вороття.
Флоренція плаче: він звідси, він наш!
Колись прокляла і прогнала вона ж.
Високий вигнанець говорить їй: ні.
У тебе ж є твій кондотьєр на коні.
І площі цієї кільце кам’яне,
де ти присудила спалити мене.
Вважай,що спалила. Згорів я. Помер.
Сім міст сперечалось, що їхній Гомер.
А ти ж, моє місто, – єдине, одне! –
О, як ти цькувало і гнало мене!
Прославилось, рідне. Осанна тобі.
Хай ірис цвіте на твоєму гербі…
Дарує їй профіль. Вінків не бере.
Де хоче – воскресне, де хоче – умре.
Одежа у нього з тонкого сукна,
На скронях його молода сивина.
Він тихо іде, він повільно іде.
У нього й чоло ще таке молоде!
Хто скаже про нього: старий він як світ?
Він – Данте. Йому тільки тисяча літ.
(вірш Ліни Костенко)