Перечитати вірші, як грозу
перечекати, дати слову голос,
щоб виплакало смерть, життя, сльозу,
розгублено (чи згублено) всміхнулось
й пішло собі – назавжди, без журби,
заплющив очі, щоб не засліпили
народжені зі слова й ворожби
беззахисні, безпомічні, щасливі,
закохані в засмучених й живих,
затнутися в останньому катрені..
і відпустити слово – хай летить,
стискаючи до болісних переймів
безмежно білосніжну німоту,
з якої не народиться нічого,
вчорашні “збережу”, “тебе”, “спасу”
гойдають, наче хвилі, білий човен,
в якому віддаляються – живі, засмучені, закохані, щасливі,
пливи собі, пливи собі, пливи…
поки мені на слово стане сили.
Збирала шкарлупу від черепах,
що вижили у першому відливі,
і думала: Господь же не пропав,
а просто онімів, коли ожили.