Сосняк, одетый в синий-синий иней,
Взбежав на взгорье, замер и мерцает -
То ли могильным, то ль межмирным светом -
Мне открывая арабески душ:
Потусторонней вымыты водою,
В сиянье тамошних пресветлых весен,
Белее белизны, недостижимы,
Они стоят в короне снеговой.
И свет - далекий, скрытый слабой тенью
Мгновенных раздорожий - сиротеет
От холода разлуки, и от стужи,
От счастья, что безумием слепит.
И светятся, задумчивы, прозрачны,
Возвышенно-безмолвны и хрустальны,
Как будто неземное изумленье
Бунтарных и до жизни жадных душ!
Вот так бы мне - отринуть все и жить,
Чаруя землю взглядом остеклелым.
Как целомудренно великолепье то
И всепрощенье добрых всеочей!
И с мартом мне являются дары -
Богорожденности незыблемая святость,
Пугливых зорей робкое свеченье
От света жертвы, что воспламеняет
Меня всевечным, хрупким, словно лед,
Огнем звенящих надторосов - льдин.
Ці сосни, вбрані в синій-синій іній,
на взгір’я збіглі і завмерлі, мерехтом —
чи то цвинтарним ачи межисвітнім —
мені відкрили візерунки душ:
омиті потойбічною водою,
у сяйві тамземних просвітлих весен,
у білій білоті недосягання —
вони стоять в короні сніговій.
І світ — далекий — за малою тінню
миттєвих роздоріж — посиротіє
од холоду розлуки, і од стужі,
і од навічних сліпосяйних щасть.
Узорені, роздумані, прозорі,
піднесені, знімілі, кришталеві,
немов одне високе чудування
невговтаних, життя жадібних душ!
Отак — відсторонитися і жити,
світ чарувати поглядом осклілим.
Яка недоторканна ця пишнота
і всепрощення добрих всеочей!
Мені за березневі є дари —
оця богорожденність, стала святість
оце світіння полохких світань
світів жертовних, що мене запалює
всенепогасним і ламким, як крига,
огнем співучих надторосів — криг.