Забыть? Нельзя твердит мой разум,
Душа до края добрела.
Такой волнующей отравы
ещё я в жизни не пила.
Такой пронзительной печали
и жажды, что скрутила вдруг,
такого крика средь молчанья,
сиянья звёздного вокруг.
Такой заоблачной стихии,
где времени замедлен бег.
И, может, даже не стихи я,
Цветы кидаю тут тебе.
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.