Я подих надзвичайної краси,
Я вічна віра в нездійсненну казку.
Я – сяйво у пустелі простоти,
Де на обличчя одягають маску.
Де мають однотонні кольори
Й сірі дахи утомлених будівель.
О люди! Вже затямте назавжди,
Що уникаю я таких покрівель!
Там, де не грає радість на скрижалях,
Де дощик суму вічно моросить,
Мене не знайдеш. Й лиш у сизих зграях
Дух осені помітно заіскрить…