А я забрав, таки, в часУ своє.
І, ще не незалежну, не єдину,
Любив, і вірив, що була і є,
Моя, нарешті, вільна Україна.
Вже не замуляє очей марА
Про братсько-царську неосяжну стріху,
І ще коли під стіл я пішки бігав,
Я матір’ю таки її обрав.
Ми бУли вічно, і завжди нам бути,
Батрацтво на сприймаючим ніяк,
Нестримно-незалежним, вільним людям.
Це – ми. Це – кожен. Це, нарешті, – я.
І, знаю, вже не буде вороття
До засмерділої чиєїсь мрії,
І вже братерством рабство не прикриють,
Бо тільки воля – то і є життя.