«Якщо не стійкі в доброчинності,
Не віддані шляху всім серцем,
То яка різниця – живуть вони,
Чи нема їх на світі?»
(Конфуцій)
Коли в Піднебесній вирували війни,
Коли гинуло одне царство за іншим,
Коли загиблих перестали рахувати,
Коли ніхто вже не знав: весна це чи осінь,
Коли не знали що край спустошило:
Меч чи пошесть, повінь чи вітер злий,
Холод невчасний чи спека з посухою,
Всі бачили тільки руїну та пуску злу,
Забули про ритуал шанобливий та звичаї,
Про музику чарівну та вчення мудрих,
Зустрілися два царі – два правителі
На рінні ріки великої та прозорої,
Яку називають Чан Цзян – Довгою,
Зустрілися і сіли поруч
Послухати шум вітру і шурхіт бамбуку:
Цар Чу – царства могутнього
І цар Фань – царства малого та спустошеного,
Де вже й людей не лишилося.
А чиновники та простолюдини
На це дивились і дивувалися
Питали себе: «Чому і навіщо?»
І хтось із наближених
Сказав на це вану своєму:
- Царство Фань тричі гинуло!
Почувши це фаньський цар промовив:
- Загибелі царства Фань недостатньо
Виявилось, щоб моє існування знищити,
Існування царства Чу недостатньо,
Щоб ваше існування зберегти.
Тому царство Фань
Ще не почало гинути,
А царство Чу
Ще не почало існувати...