На цвинтарі я вию, наче пес:
від болю, від образи, від омани.
Гіркий мій "спів" летить аж до небес
за втраченим усім, що ще жадане.
О скільки дорогих мені людей -
обіцяно-пророче і зненацька -
звела до небуття "косарка" хвацька!
(...Коли ж прийдЕ той Божий Іудей?!).
Одним питанням серце й розум рву
і шлю його в інстанцію найвищу;
запитую, допоки ще живу:
- Дорога з пелюшок до кладовИща,
де вітер забуття над нами свище;
життя і смерть... Скажи, Господь, навіщо?