Перебитий, вмурований мозок,
Впорядковано в дурні пошитий,
Чергову, розфарбовану дозу
Намагається перетравити,
Та душа, (взагалі без наркозу)
Насідає, збираючи мито,
І обличчям по тейбелу возить,
Відчайдушно і несамовито,
Мій величний, розплющений розум,
Що і далі під дурника косить
Над старим, непотрібним коритом.
Схаменешся, та спину немає,
І зупинишся, та не одразу.
І сумління неначе дрімає,
Та ночами доводить до сказу,
І вчиняєш, як ті самураї,
(Бо життя викликає відразу),
І нарешті тікаєш зі зграї.
Якнайдалі від тих метастазів,
І будуєш хатиночку скраю,
І за спиною шаблю тримаєш
Проти звичного вже негаразду.
Там, за тином, можливо, і люди,
А шаблюка, нехай собі буде.