Панянка осінь чимчикує,
легке замріяне дівча.
Принади літа ще не всує
у ритмі танцю ча-ча-ча.
Прозорі зорі вересневі,
серпанки білі у ріки.
Звичайно, руни не липневі,
але й корити не з руки.
Минає час, вже пані зріла
в оточенні своїх принад.
Там остудила, тут зігріла
і люляє багряний сад.
І літо дідове запросить
(ефірні залишки тепла)
на вальс осінній. Сиві роси
торкнуться сонного зела.
Ще далі час – уже безсила,
іде в убогому вбранні.
Куди дівча поділось миле
і амазонка на коні?
Уста зів’ялі, очі-стріли
нездатні вразити мішень.
Холодні ночі зволожіли,
кульгає служка, куций день.
Усе минає - хто не знає?
Але щоразу, як огонь
в жіночім серці запалає,
то догорає біля скронь.
30.08.2015