РОСТОВЕЦЬ—ПОРОССЯ—РОСТОВ-НА-ДОНУ
— Дощ?...
— То не дощ, — то русичів сни падають на зорані й засіяні поля, щоб ми могли окраєць запашної паляниці вмокнути в спасівський мед.
— Тінь?...
— То не тінь, — то русичів надії повернулися з далеких походів й примостилися на вербах, на ясенах, в калині.
— Біль?...
— То не біль, — то русичів туга проснулась, зжимаючи в кулаці день нашого роз’ятреного розбратту.
поРосся…
тут з роси й води народжуються тумани;
тут всі дороги ведуть до кам’яних криниць звідкіля руси брали воду, щоб зцілювала рани від ворожих мечів;
тут своєю життєдайністю Рось напуває Русь;
тут колиска Русі.
Кінець ХІ століття.
Над зміїними валами свистять стріли кочівників — половецькі полчища проривають поросську лінію оборони.
Ростовець — відсіля починається Роставиця і вливає свої снив’я в Рось; відсіля роси (руси) разом з чорними клобуками, торками та берендеями причастившись водами з Роставиці і принісши сягу матері-землі направили свої списи супроти половців. Поле за полем, городице за городицем, могилу за могилою* звільняють Русь від половецьких стріл, від половецьких шатрів. І на далекому доні** стають на чати, і ставлять хорогву Ростовця і називають царину Ростов-на-Дону, а русичі з Неятина водою із криниць Русі окроплюють шумливу річку і називають її Нея, і наставляють свої списи на схід, щоб матерям і дітям в Ростовці і Неятині спалося спокійно.
****************************************************
Час — хижий яструб.
Перекотиполем, перекотигорем прикотилося лихо. Чингізханськй тризуб в руках Батия пробив Лядські ворота, вп’явся в долю Русі, Тенгрі владарює небесами, коротконогі монгольські коні вигарцьовують ниви, кримські татари спалюють села і містечка Поросся, Подніпров’я, Поділля — Русь вкривається попелом і кістками.
Генотип етносу — корогва народу. Одні по собі лишають попелище, пустир і лихо — інших земля зве до себе, бо тут шепочуть душі їхніх прадідів, бо вона їхня мати, бо вони її діти (бешкетні, сварливі, але рідні).
В ХІV столітті золотоординський держава випила із келиха роздробленості і розсипалася лиш один осколок лишивсь на землі руській, в Тавріді.
ХV століття.
Знову лихі дзвони задзвонили…
Землі поросські, подніпровські, подільські узріли литовські феодали і польська шляхта, - землелюби, вигнані зі своєї вотчини польськими магнатами, розболені, але не скорені вирушили в степи Донбасу і Дону, взявши із собою лиш душу ширу, води з Росі та жменьку дідівської землі і зерно калини, а частина воїв лишається і стають козаками.
ХVІІ століття. Вже по містечкам Поросся і Подніпров’я стоять війська Богдана Хмельницького, вже крихкий мир і надія блукає попід хатами, поміж вербами понад ставками.
1711 рік, після втихомирення козацьких повстань знову із-за гір повертаються Потоцькі, Каліновські, Ружинські… і знову на Дон і на Дунай потягнулись обози козаків і селян…
І вкотре, коли вітер євроінтеграції вщух, земля притягнула своїх дітей, - і заполовіли поля, і замріялися жайвори….
Хто вони донські козаки і козачки???
Чи снить їм небо над Пороссям?
Чи пам’ятають смак води з прадідівської криниці?
Чи клекіт лелек приносить їм весну?
Чи та калина, що на хуторі причаїлась нагадує їм про краплини осені в Ростовці?
Чи печалиться їм, що нас знову розтинають?
Хто вони донські козаки і козачки???
Дзигою крутиться час.
І знову на плаці історії сім’я русів — сім’я слов’ян…
І знову:
Упало свавілля кудлате
На лати, на долю, на хату,
На свічну зажуру ікон —
На Русь хижохвище дракон.
— Вітер?..
— То не вітер, — то русичів думи блукають поміж століттями, поміж волошками, поміж зорепадами, поміж нами…
*могила - 1) древн.слов. культовий пагоб, 2) великий древній насип, курган.
** дон - річка скіфською (тюркською).
фото. Памятник легендарному Росу сооружён на острове Зелёный на реке Рось.