Відверто, я бачу, десь світло зника
Що сонце марніє, Що сонця нема
Чому же так лячно, це моє життя
Не визнав одразу, а вже прийшла весна
Невтримно твоя захолола зоря
Чорніла на небі, горіла до тла
І хтось той так вічно
Тебе споглядав
Втрачаючи спокій, тебе зазивав
Та голос той тихий ніколи не чув
Здавалось що вітер здимав гул
Промайнув наскрізь, пролетів
Та все ж не відбився від серця й голів
Хотів зупинити, хотів відвести
Від трагічних подій, життєвих лавин
Від холодних ночей, що так серця деруть
Від твоїх світлих очей, що мені не збагнути
Від солодких обійм, що мені не вернути
Я вже майже забув
Де любов там і бруд, де любов там і суд
У скронях хололо, я вічність чекав
Коли засвітишся у небі, я б знав
У полум’ї я так сильно палав
Та ти не з’явилась, ти далеко у снах
Ці зорі мерехтіли, у молочній ванілі
Все тихе й живе, у законі і в молитві
Нестримно велике, і таке незначне
Померле, зраджене кохання моє
У душу все оселе, нове і залічене
Свої почуття я навчився не нівечити
Залишився відверто непоміченим
У пошуках одвічної істини