Зелені розлітаються поля
З червоними заплаточками маків.
Дзвенять копита білого коня
У перемішку з криками койсаків*
А слідом чорна грива і гніда,
Торкаючись розпаленого неба,
Летять туди, де сріблиться вода
Крізь спеку по-полуденного степу
Співають сивочолі полини
Ту пісню, що від вітру научились,
І руки перехрещують млини,
І сонце вже до обрію спустилось.
Та й вечоріє. Коні йдуть в нічне,
Пофиркуючи ніздрями лукаво.
Проснеться місяць. А туман почне
Свої нехитрі витівки-забави.
*Койсаки – так на тюрських мовах звучало «козари» («хозари») – кінні воїни, попередники козаків.