когда закроется вагона дверь...

Александр Курмачев
когда закроется вагона дверь,
я, попрощавшись, не уйду с перрона,
и оглушит разлуки хитрый зверь
щенячьей грусти тихим перезвоном.

я отвлекусь от жалости к себе,
я улыбнусь опять твоим остротам,
я уступлю тебе в своей борьбе,
я наконец-то угадаю, кто ты.

одумавшись, успею не сказать
о том, что разглядел в тебе случайно,
и даже рифмой не смогу связать
твоей свободы призрачную тайну.

а ты, насмешливо потягивая дым,
опять улыбкой упрекнешь меня
в том, что с тобой я говорил с Другим,
в том, что царил, себя тобой храня.

выцеживая ласково бычок,
снимаю кожу в Эльзы океане,
и, опуская сигарет смычок,
опять тону в причудливой нирване.
 
и снова, солнца пропустив восход,
твой след в своём рассматриваю сердце,
и снова, вспоминая тот приход,
махну рукой, чтоб не захлопнуть дверцу.
 
і знову, випаровуючись увись,
зітхну знову над новим розставанням
і на мене ти в небі подивися:
адже життя - суцільне віднімання...

і розкриваючи в мені чарівника,
в твоїй усмішці розцвіла посмішка,
ти став поводирем провідника,
від слова «ми» хлебнувши лишку.

і ніяким "спасибі» не віддати
те, що від тебе я отримав,
цінніше слави, честі, знаті,
те, що мене в мені ти втримав.

 
11:11 - 22.07.2015