відчувай моє яблуко
срібних хмар,
білих марень,
чорничних достиглих стонів..
в поцілунках колодязних
відшукай
відображення – Сина, Отця…
в долонях
відігрій,
дай напитися
журавлю,
що похилено марить вчорашнім небом.
відпусти його
падати –
я молю!
до криниці, до Господа
на потребу
**
Біле дерево тремтить у пустці ночі,
вірить в місяць, як дитина – у казки,
пестить пролісок, що стрімко і пророчо
морок смерті воскресінням відпустив –
як гріхи, як чорні зорі, що зависли
й вполювали наші сни, мов павуки,
віднайди мене – заплутану в намисті,
роздягни мої знесилені думки.
У прозорому прозрінні залишивши
білим снігом умиватися слова,
ти питаєш у Всевишнього: чи жив ще,
я вслухаюся в твоє: іще жива.
Хто ти є, чи є ти мною, чи корінням,
чи сплелися наші долі навмання?...
Біле дерево – на те воно й чарівне,
щоб ховати нас у листі від знання.