А роки, як ріки,- не їхнє назад повертати,-
Байдуже прискорюють з часом години і дні...
Жахаюсь єства невблаганної, близької втрати,-
Де сил віднайти, щоби жити без тебе, одній?!..
І кожного разу, коли ти стуляєш повіки,
Спиняється серце, що лИшень тобою живе :
Невже це востаннє? Невже це розлука навіки?
І люта незгода у мІзках набатом реве...
Розплющуєш очі,- прихожу до тями поволі
І дякую Богові - ні, не сьогодні іще...
Заплаче душа твоя, знову лишившись в неволі
Таким відчайдушним, таким нескінченним дощем.