(варіації на тему „Заповіту” Великого Кобзаря)
Як умру, то поховайте мене... де прийдеться,
бо гадаю, що невдовзі вже не доведеться
вибирати, де лежати вічно в домовині...
Отаке у нас твориться в рідній Україні !
Дочекались ми нарешті волі і свободи.
Та куди ж тепер подітись бідному народу ?
Бо дорвалися до влади крикуни і хами.
Ділять все, що чесні люди творили віками.
Поміж тим не забувають гарно говорити,
закликати, обіцяти, інших пожурити.
А коли біля корита всі зберуться разом -
уявити вже не можна більшої зарази.
Розтягли, що тільки можна – фабрики, заводи.
Не забули про палаци і про теплоходи.
Вже дісталися нарешті й рідної земельки.
От би кожному з них нею та набити пельку !
Щоб сповна наїлись твердю і прийшли до тями
та згадали, що колись їх народили мами.
Що існує ще на світі й Україна-ненька,
але їм вона, як видно, зовсім не рідненька.
Що на світі є Вітчизна – наша Україна,
і що вічна тільки Вічність, лиш вона єдина.
3 січня 2008 р., Миколаїв