Вже серпень ледь посріблив літні роси,
День. Місто. Люди все кудись спішать…
І раптом: «Гей! Купуйте абрикоси!
А ні – беріть хоч так, бо ж ось, лежать!
Беріть хоч так, не шкода, хоч задарма,
Хоч спробуйте які вони смачні!»
Сивобородий дід гукає марно
І раптом – усміхається мені…
І серце так безтямно заболіло,
Що я вжахнулась: ще воно живе
Воно, виходить, жовтобоко тліло,
І ось, здається, зараз оживе!
Стояв дідусь, простягуючи руки,
Сахались люди, наче від чуми,
В руках старечих літа поцілунками
Укотре знову знехтували ми…
І я втекла від посмішки отої.
Сховала душу на усі замки
Від справжньої, від чистої, живої
Частинки сонця з літньої руки.
Чи то вже ми достоту одуріли,
Чи так лякає нас на зламі віх
Надривна міць божественої сили,
Що залишилась у руках старих?
Ми всі себе привчили не боятись,
Не зупинятись. Адже гроші – час.
А дід не знав. Та й де йому дізнатись!
Куди йому до прогресивних нас!
Бо він собі живе зі сходу сонця
І до світання першої зорі.
Прополе грядки, сяде край віконця,
Збирає літо в кошики старі…
І серед екзальтованої маси
Із циніків, сангвініків, невдах, …
Такий він справжній, хоч і не сучасний,
Що як його тепер забути, як?!
Він десь живе, десь є його хатина
Там, де немає холоду юрби.
Де щастя є. Сумління. Є Людина,
І там, де літо береже скарби…