Оце вже так воно і буде.
Час лаштуватись до нового,
Звикайте, ми, нарешті, – ЛЮДИ.
Самі ж бо вибирали слоган.
І буде все не на словах
Червоноротих бригадирів.
Хай і не мріють. Два на два,
Тепер і буде, вже, – чотири.
Звичайно, знали, точно брешуть,
Але вважали, так і треба.
І пестили царів і решту,
Бо думали, без них – халепа.
Їм і халва, їм і хвала.
І знахабніли. І набридла
Вся та бундючна кабала,
А в решті решт, звичайне бидло,
Зарозуміле і пихате,
Водночас хтиве і брехуче.
Повибудовували хати
І кожен з них – маленький дуче,
Чи Цезар, чи Наполеон,
І ми ж створили цю породу,
Не вистачає вже корон,
Не лізе ні в які ворота.
З білбордів брешуть просто в очі
Шматки годованої плоті.
Земля, вертай ім’я дівоче,
Ми вже прокисли в тім болоті.
То дайте ж молоді простець
І відшукається порода
Сміливих, радісних людей.
Чи треба в нас питати згоду?!