В сад выхожу, он чёрен весь и наг,
но и во сне он яблочка не спросит.
Свой шелестящий танцевальный шаг
ему на память оставляет осень.
Я выросла в его объятьях. Он
меня узнал, хоть долго сомневался,
в природную изменчивость включён,
то старился, то снова возрождался.
И он спросил: - Зачем ты не пришла
в мой лучший час - в час моего цветенья?
А я сказала: - В сердце ты один
сейчас, потом и до скончанья века.
И я пришла не стряхивать ренклод,
не прибыль сосчитать от урожая.
Пусть чужаки приходят в час щедрот,
а я пришла затем, что не чужая.
И только в этом все мои права.
Истаивало солнце за горбами,
а сад шептал шершавыми губами
нежнейшие прощальные слова…
(Перевод с украинского Натальи Поповой)
Л.В. КОСТЕНКО
"Виходжу в сад, він чорний і худий..."
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
© Ліна Костенко